НАТА ЖИЖЧЕНКО: “Найбільша частина успіху проекту ONUKA — це вплив моєї родини”

Written by on 03.10.2019

Вже восени в Чикаго, Нью-Йорку та Філадельфії виступить український гурт ONUKA. В очікуванні концертів, які організовує промоутерська агенцiя Event Ua,  кореспондент журналу Ukrainian People Ірина Басенко поспілкувалася з фронт-вумен гурту Натою Жижченко.

— За першим же запитом Google одразу видає анонс вашого виступу в Чикаго 18 жовтня. Чого очікуєте від цього концерту і чого сподіватися від вас?

— Доволі довгий час ми намагалися отримати документи, щоб виступити в США. Проте, я думаю, усе це не випадково. Коли анонсували перший тур, напевне, внутрішньо ми ще не були готові до нього, але не цього разу. Зараз їдемо повним складом, а ще зі світлом, відео…  Якщо коротко: цього разу ми вже точно готові “розірвати” всіх і чекаємо дуже потужного виступу. Знаю, що в Чикаго вельми активна українська спільнота, і хотіла б запросити всіх 18 жовтня на наш концерт. 

— Наскільки важливо українським артистам спілкуватися з українцями за кордоном, привозити їм свою музику?

— Я думаю, українці за кордоном — це нереальний канал поширення музики в світі, тому музикантам надзвичайно важливо будувати діалог зі своєю аудиторією. Такий зв’язок дає нам можливість зміцнювати українську культуру в глобальному контексті. 

— Українська публіка добре знає, що ви любите виступати з оркестрами. Передусім, звичайно, НАОНІ, з яким ви давали концерти неодноразово, в тому, числі й виступили на Євробаченні. А ще — співпраця з оркестром Brevis. Що привело вас до неї?

— Грати разом з оркестром — мрія багатьох музикантів. Це максимальний ступінь розвитку. Що стосується НАОНІ, то це різнобарвна суміш народних інструментів, яка не може повторитися в жодній з інших культур. У жодному з інших народних оркестрів світу! Це своєрідна та унікальна колористика звуку. Мені здається, що запозичити це звучання і привнести до своєї музики — дар, який мені пощастило отримати. Дуже хотілося б одного дня вирушити в тур разом з ними. 

— Водночас ваш гурт — сам, як міні-оркестр. Звідки беруться всі ваші чудернацькі музичні інструменти, більшість з яких — нові й невідомі для  слухача? 

— У першу чергу, все відбувається так завдяки моєму дідусеві, який був майстром українських інструментів, познайомив мене з ними та закохав у них. По-друге — завдяки музикантам НАОНІ. 

Окрім того, сама знаю багато про фольклористику, адже за фахом я —етнокультуролог. Мені завжди хотілося додати в музику більш унікальних інструментів, анiж, наприклад, сопілка. Xоча без неї мені вже важко себе уявити. Йдеться про те, що кортіло презентувати більш авангардні, артхаусні емблеми України. Показувати їх — своєрідна просвітницька функція, і я щаслива, що у нас це виходить гармонійно. 

— Що визначило ваш вибір — саме електронної музики?

        — Перш за все, це вплив мого старшого брата, з яким ми й досі працюємо  разом. Зараз він — один із звукорежисерів ONUKA, а перед тим мали перший український лайв-проект, саме електронного напряму. Коли я була підлітком, брат захоплювався електронною музикою і підсадив і мене на цю тенденцію — мені було років 13, я стала надзвичайним фанатом електроніки. Для мене вона — цілий всесвіт. 

— Важливе місце у вашій творчості посідає Чорнобильська тематика. Як донести до людей розуміння цих подій, як достукатися до сердець? Особливо, якщо публіка налаштована на розваги, а не на сприйняття серйозних тем.

— У нас публіка — дуже своєрідна. Вона абсолютно різна за віковим, гендерним і соціальним сегментом. Але точно можна сказати, що це — свідомі люди. Для мене велика честь грати саме для них. Звичайно, бувають випадкові слухачі, але я впевнена, що і їх можна зацікавити такими серйозними темами. Не може бути музика  виключно для розваг. 

Для мене важливо використати час концерту так, щоб мати змогу порушити теми, які мене турбують. Звичайно, Чорнобиль — і є, напевне, я. Нещодавно навіть отримала комплімент від одного митця, який сказав, що ця трагедія мені пасує. І справді, я себе з нею не розділяю, і вона настільки мені болить.

 Я вірю, що можна змінити світ, завдяки розкриттю цієї проблематики. Думаю, тема Чорнобиля не завершується. Ми можемо змінювати світ, розказуючи про свої помилки та уроки Чорнобиля. Адже це уроки і для всього світу. 

— На вашу думку, Україна повернеться колись в Чорнобиль? Повноцінно, з людьми та інфраструктурою? Чи це все ж— царство дикої природи?

— Звичайно, не повернеться, принаймні, в наш час. Проте, з цієї зони можна зробити просто нереальні речі. Ті ж заповідники: де ми бачимо, як буяє природа і фауна. Можна заснувати музей, який буде епіцентром туризму. З цього можна зробити багато розумних речей, що допоможуть надихати, відроджувати і зупиняти світ у своєму безумстві. 

— Чи можна порівняти Донбас, сіру зону, з Чорнобилем за масштабами катастрофи?

— Звісно, ці катастрофи або трагедії мають різне значення для людей, різний вплив на їхні родини. Війни несуть у собі не менше горе, ніж те, що дiсталося сім’ям загиблих від радіації. 

— Разом з оркестром НАОНІ ви вивели традиційну народну українську музику на новий рівень, надали їй популярності і сучасного звучання. Як гадаєте, чи довго утримається цей тренд?

— Будь-яким музикантам потрібно змінюватися  — також свій підхід, дивувати себе, в першу чергу. Довго грати одну й ту ж пісню — так жодного артиста не вистачить. Ми теж експериментуємо, незважаючи на нашу співпрацю, яка вже є певною константою. Все одно продовжуємо дивувати себе — і це є запорукою нашого руху вперед. 

— Ви неодноразово розповідали в інтерв’ю, що назву гурту ONUKA обрали на честь дідуся. А також про те, що ваш батько був ліквідатором на ЧАЕС. Помічаєте в собі якісь риси характеру чи таланти, успадковані від них?

— Звичайно, бачу плоди їхніх зусиль у моєму виховання. Від дідуся — це невичерпна любов до рідної землі, яка живе у мені без пафосу, без гасел і зайвих слів. Вона проста і чиста — як до мами. При чому, сповита музичним засобом виховання. Щодо батька, мені здається, він — взагалі найбільш порядна людина, яку я зустріла на своєму шляху. Якщо чесно, мені хотілося б хоча на йоту бути такою ж, як він. Для мне він — взірець Людини з великої літери.  Звичайно, я пишаюся, що в мене така родина — у ній і є найбільша частина успіху проекту ONUKA. Те, якими в мене були батьки, дідусь, бабуся, те, в якій атмосфері я росла.

— Ваш імідж на сцені — унікальний для українського шоу-бізнесу, ваш гурт виглядає як гості з майбутнього, а фотосесії вражають креативністю і стилем. Яка ви в повсякденному житті? Чи носите сукенки в квіточки, якому стилю віддаєте перевагу?

— Насправді, я на сцені виглядаю так само, як і в житті, тільки трохи гіпертрофовано. З перебільшеними деталями і текстурами, наприклад. Але я з дитинства вiдрізнялася. Мені подобаються такі досить дивні речі, з історією. Я не дуже люблю тренди, однак для мене важлива якась семіотика одягу. Майже весь мій гардероб — вiд українських дизайнерiв, і я цим пишаюся. Вони сьогодні просто рвуть світ, і це настільки класно, екологічно, креативно, своєчасно! Для мене велике щастя бути частиною цього творчого потоку. 


Бліц:

— Які місця для відпочинку найчастіше обираєте: закордонні курорти, українська глибинка, місця з розвагами чи безлюдні тихі гавані?

— Безлюдні і тихі гавані. 

— Який останній фільм ви дивилися в кінотеатрі?

Вчора (2019) режисера Денні Бойла

— Ваш особистий рекорд, досягнення, яким ви пишаєтеся?

— Подолання депресії. 

— Що для вас щастя?

— Коли тебе розуміють. 

— Порівняйте себе зараз і у віці коли закінчували школу. Вам вдалося здійснити мрії, стати такою, якою хотілося?

—Вдалося перебільшити усі свої очікування в тому, що я стала впевненою. Навчилась спілкуватись з незнайомими людьми, коли мені це потрібно. Змогла провести свої ідеали і розказати про них світу. 

— Зараз все більше артистів обирають здоровий спосіб життя, відмовляються від шкідливих речовин, деяких продуктів, займаються йогою. У вас є якісь переконання чи досягнення в цьому напрямку?

— Ми з чоловіком займаємося йогою і функціональними тренуваннями. Майже щодня намагаюсь бігати зi своїм собакою, пити багато води, але, звісно, і шкідливі звички в мене є. Як і в кожної людини, у мене дві сторони медалі. Інколи вдається балансувати, а інколи йде “перекіс” у якийсь один бік, тож я над собою працюю. 

— Чи розглядаєте для себе можливість переїзду за кордон?

— Ні, це моє переконання з дитинства. Мені здається, саме зараз я тут, вдома потрібна більше. 

— Самореалізація — це забаганка чи духовна потреба?

— Духовна потреба. Нема ніяких сумнівів.